Вперше я потрапила в Могрицю на початку 2000-х років. Точно не пам’ятаю, який це був рік, якось ми намагалися всі разом пригадати, та думаю, що це не важливо. Я приїхала тоді до своїх друзів, котрі навчалися в сумському училищі культури, а в Могрицю приїжджали на пленер. Саме зі студентського пленеру і бере початок цей симпозіум. Тепер я буваю у Могриці щороку. За цей час симпозіум став для мене надзвичайно близьким та рідним, таким, що я не можу бути об’єктивною у своїх спостереженнях та роздумах. Однак спробую розповісти про те особливе, що з’явилося у 21-му «Просторі покордоння».

Мені видається дещо недоречним сьогодні виокремлювати ленд-арт як мистецьку категорію чи напрямок, оскільки сучасне мистецтво здебільшого не оперує такими поняттями, а універсалізується. Проте важливо говорити про могрицький симпозіум як окреме мистецьке явище, що постійно змінюється. Пам’ятаю, як на самому початку 2000-х тут превалювало мистецтво ритуалізованого дійства у довкіллі. Вогонь, рух, обряд… Згодом на зміну дії прийшов знак ‒ мистецтво стало мінімалістичним, витонченим, геометричним. Переживав симпозіумі кризові моменти, котрі були пов’язані з необхідністю розвитку, розширення та покращення. До прикладу, у 2013 році трапився експериментальний фестивальний формат симпозіуму, з музикою, шоу та спектакулярним мистецтвом. Тоді здавалося, що це ‒ кінець, немов тендітні кордони унікального могрицького простору не витримали публічності. Однак і після такого симпозіум відродився, не втратив своєї унікальності, а навпаки, немовби всі почали ще більше цінувати та оберігати камерність цього явища.

Які ж оновлення відбулися цього року у «Просторі покордоння»?  По-перше ‒ спільнокошт! Частину фінансування симпозіуму зібрали на biggggidea.com. Основні організаційні витрати складає відшкодування коштів за проїзд учасників, організація харчування та придбання художніх матеріалів. Крім того відбулася трансформація організаційної структури симпозіуму. Незмінна очільниця та натхненниця Могриці Ганна Володимирівна Гідора завжди радо делегує свої повноваження новим учасникам. Тепер, усі художники були поділені на 8 умовних кураторських груп, що, як мені видалося, було важливо більше для формальної організації роботи, аніж концептуальної. Функцію модератора симпозіуму блискуче виконав Станіслав Туріна. Координацію мистецького продакшену традиційно очолив Віталій Кохан, а адміністративним директором вже вкотре був Юрій Вишняков. Художники визначили низку важливих питань, котрі складали порядок денний, вірніше нічний, для традиційних посиденьок навколо багаття та спільних обговорень.

Загальною темою симпозіуму було обрано «Формулу горизонту», котра в процесі роботи дещо змінилася, і постфактум я б означила спільною для симпозіуму формулу недоторканого горизонту. Чи не вперше у Могриці я спостерігала тріумф спільної ідеї, котра полягала не тільки у загальному невтручанні в ландшафт, а й у прагненні його відтворення. Художники та художниці свідомо уникали маніпуляцій з довкіллям (копання, паління, косіння, тощо). Щоб працювати з ландшафтом Люся Іванова вдалася до оптичної ілюзії ‒ «Людина, що сіла снідати та помітила горизонт». Зауважуючи споживацький характер роботи із довкіллям, на одному із самих мальовничих пагорбів Люся встановила обідній стіл зі стільцем, вмостившись у якому, через лінзу столового посуду можна було спостерігати трансформацію пейзажу. Тетяна Боричок доповнювала пейзаж тілесними практиками («Рівняння»). У рамках перформансу
Іллі Новгородова «Генеральне прибирання» або «Гоним пыль» художники (Ілля Новгородов, Юрий Штайда, Надія Білокур, Олесь Томах, Роман Линник, Роксолана Угринюк, Марина Фенота) узялися до прибирання кар’єру від сміття та залишків мистецтва. Серед таких такого уважного та бережливого ставлення до пейзажу вирізнялася робота Вольта Агапєєва «Схизма» з прокопаним отвором в одному з могрицьких пагорбів. Те, що було тут раніше, ‒ копання, висікання, тощо, тепер виглядало вкрай недоречно у загальному retentive-контексті. «Кинь де хочеш» ‒ проект Віталія Протосені ‒ незакінчена дія у просторі. Автор намагався зробити масштабний твір, для якого було потрібне переміщення великої кількості крейди з одного місця в інше із залученням спецтехніки. В процесі роботи відбулося переосмислення такого радикального втручання в ландшафт. Автор відмовився від свого задуму в процесі та назвав це словами водія трактора, який вивантажував уже непотрібну гору крейди на пагорбі.

Кілька об’єктів були присвячені індивідуальному («Диво” Костянтина Зоркіна) та колективному («Палата» Саші Долгого) та спогляданню горизонту. Безпосередня дія колективного споглядання ‒ «Етюди для ландшафту» (учасники: Єгор Анцигін, Катерина Бучацька, Олена Волинська, Віра Ганжа, Мар’яна Голембйовська, Юрій Єфанов, Люся Іванова, Святослав Коверзнєв, Євген Коршунов, Катерина Лібкінд, Наталія Маценко, Віолетта Терлига).

Крім візуального сприйняття художники ставили на меті можливості більш емпатійного переживання довкілля здійснюючи колективні прогулянки. Атілла Гажлінскі кілька днів з означеного місця ‒ «Вітринки» спостерігав місцевість на горизонті, аж поки вирушив туди із наметом, щоб прожити там деякий час.

Така спрямованість на збереження оточуючого пейзажу була підкреслена кількома актами музеєфікації у довкіллі. «Відкрита група» на віддаленому пагорбі створила «Відкриту галерею” встановила гранітну дошку з деталізованим описом ‒ експлікацією пейзажу.
Каталогізацію та публікацію усіх мешканців могрицької екосистеми: птахів, комах, рептилій здійснив Єгор Анцигін, переписавши усі їхні назви крейдою на дошці, встановленій на лузі ‒ «Тимчасовий список». «Hedera Museum» Юрія Білея ‒ висаджування паростка музейного плюща з Вроцлава. Напередодні цьогорічного симпозіуму Ганна Гідора з депутатом Сумської міської ради Євгегом Косяненко врятувала від руйнування, в контексті «покращення», бетонні мозаїчні скульптури, що колись прикрашали один із міських парків у Сумах. На прохання Гідори їх перевезли в Могрицю і встановили поміж об’єктими симпозіуму. таким чином їх урятували від потрапляння на смітник, і актуалізували як частину культурної та скульптурної спадщини. А музейний плющ, що тепер обплітатиме мозаїки символічно захищатиме їх від «покращень».

Тема доцільності «розвитку та покращення» стала важливою для усього симпозіуму, і зокрема для ініціативи ДЕ НЕ ДЕ. В контексті збереження мистецької спадщини радянського періоду в публічному просторі ми повсякчас стикаємося з тим, що процеси джентрифікації є згубними для будь-яких форм збереження. Обговорюючи різноманітні форми міського активізму, що завжди першочерговим визначають пріоритет розвитку, ми все більше переконуємося в тому, що іноді важливішим є плекання сталості та занепаду, як запоруки збереження наявних цінностей у гонитві за оновленням.

Унікальністю могрицького симпозіуму є його специфічний мистецький контекст, котрий формується протягом двох десятиліть різними художниками. Є певні художні патерни що утворюють образну мову простору прикордоння. Питання повторюваності чи схожості мистецьких творів тут досить часто обговорюється і здебільшого із негативними конотаціями. Хоча насправді це те, що визначає могрицький симпозіум як цілісне мистецьке явище.

У Могриці завжди повільно ходитимуть босі перформансист(к)и, викошуватимуть або витоптуватимуть величні спіралі, розкладатимуть камінці на кар’єрі та конструюватимуть
білі трикутники на зелених схилах. Так формується середовище для мистецтва довкілля, дискурс, у якому генеруються нові сенси. Влучно зауважив це у своїй роботі «Поверхневе натяжіння» Василь Костинюк ‒ білий куб у повітрі над річкою, що торкається одним кутом води, привертаючи увагу до простого і зрозумілого, що лежить на поверхні, але знецінюється у прагненні розвитку.

Цього року було дуже багато іронічних дотепних проектів. «Оглядовий майданчик до перформансу, що я робив минулого року» Родіона Прохоренка жартома актуалізує питання наявності глядача для мистецтва у довкіллі та способів опосередкованої репрезентації. Минулого року художник означив місце презентації свого перформансу на дуже великій відстані від самого дійства. Глядачі могли спостерігати як щось відбувається вдалині, але не мали змоги роздивитися що саме. Цього року автор на місці презентації встановив оптичний прилад, спрямований на те місце дії, котре тепер виявилося порожнім. Гумористичне «Відео-селфі» Оксани Солоп, де вона вдивляється в горизонт у пошуках натхнення, подвоюючи могрицький краєвид у відображенні своїх окулярів. «Крейдовик» Юлії Макаренко та Олексія Романенка ‒ елементарний об’єкт, як результат неабиякої виробничої звитяги художників. Продовжуючи тему фізичної праці у ленд-арті ‒ одвічного джерела для могрицьких мемів, котру минулого року розвивали Стас Туріна та Люба Малікова (вчиняли позбавлені сенсу дії, не орієнтовані на результат). Творення мистецтва у довкіллі часто вимагає важкої роботи, а середовище, у якому це відбувається немов спонукає до відпочинку та релаксу ‒ кемпінг, привабливі краєвиди, річка… Цьогоріч копання вже було немовби недоречним, оскільки пейзаж став недоторканим, а лопата перетворилася на медіум. «Спочатку копання, потім ‒ кохання»
‒ величну 4-метрову лопату встановив Євген Коршунов на схилі понад річкою. І скульптурну композицію «Незакінчена дія» з лопат, що держаками підкреслювали лінії крейдяного кар’єру створив Тимофій Осіпов.

Надзвичайно важливим поступом цього року було взаємопроникнення села і симпозіуму в численних проектах. «Відкрита група” щовечора послідовно працювала з місцевим населенням. Результатом стала спільна мистецька акція з мешканцями села Могриця “Будинок культури”, що полягала у підсвічуванні будівлі БК ліхтариками пізно увечері. Доречі, дуже цікава розмова трапилась між художником Олексієм Коношенком і директоркою сільського будинку культури. Пані директорка спочатку зауважила, що художники часто навідуються до місцевого магазину поряд з будинком культури. «А шо у вас в будинку культури відбувається?», ‒ запитав Олексій. «Нічого», ‒ відразу відповіла жінка. Кілька разів Коношенко у різний спосіб повторював своє запитання, а очільниця місцевої культурної інституції вперто запаречувала будь-яку її діяльність. Вікторія Зимомря записала короткий монолог могричанина пана Миколи «Складне питання ‒ проста відповідь». Запис щодня лунав у спільному просторі симпозіуму. «Працювати, працювати, працювати…» повторював голос, немов мантру, як зазначила авторка. Актуального звучання набула Могриця у роботі Томаша Гажлінскі «Зчитування ландшафту кар’єру» Томаш перетворив на музику обриси крейдяного кар’єру за участі Катерини Бучацької.

Промовистими були урбаністичні практики привнесені у мистецтво довкілля. Група DIS/OR- DER побудувала паркан у відкритому просторі із матеріалів, знайдених у селі та на місцевому звалищі. Твором «Чий паркан?» художники означили горизонт, та присвятили його проблемі погромів ромських поселень в Україні. Віолетта Терлига та Віка Телетьєн побудували фрагмент стіни із срібних цеглин, на якій невдовзі з’явилося графіті Вольта Агапєєва. Лео Троценко виконав «Ідеологічний етюд No1» ‒ пофарбував білі крейдяні калюжі на #жовтоблакить.

Загалом за два тижні тут було представлено більше 30 мистецьких проектів. Художники створили об’ємне, іронічне, критичне та саморефлективне висловлювання про мистецтво у довкіллі загалом та про могрицький симпозіум зокрема. Здебільшого це site-specific ob- ject з природніх матеріалів у довкіллі. Деякі з них залишаються там назавжди, якісь будуть демонтовані. Також попереду осмислення цьогорічного особливого «Простору покордоння» ‒ найкращого, як і усі 20 попередніх.