2016

Симпозіум 2016 року пройшов під назвою «Виявлення» — покликаний не стільки до створення нового, скільки до уважнішого погляду на наявне. Учасники працювали з простором, що зберігає сліди часу, жестів і пам’яті. Мистецькі проєкти відкривали видимість того, що зазвичай вислизає з людської уваги.

«Рівновага» (Наталія Лісова, Антон Саєнко), «Лінія 017» (Сергій Якунін), «Спостереження за трьома невідомими» (Катя Бучацька). Знаковою та символічною роботою симпозіуму стала інтервенція Богдана Бабенка, Ганни Гідори та Ольги Залоги — «ЗНАК» Це гігантська біла крейдяна спіраль — образ не лише впізнаваний і глибоко вкорінений у візуальну історію Могриці, а й такий, що безпосередньо відсилає до початків симпозіуму, коли спіраль з прапорами ставала символом початку спільної дії, ритуалом входження у простір.

Цього року Станіслав Туріна увиразнив тему тяглості могрицької художньої традиції через власну роботу «Гебра (ім’я доньки)» — відтворення знакових проєктів симпозіумів попередніх років. Автор буквально повторює «Білу стежку» (Оксана Кринична, Олег Карпєєв, Дмитро Зезюлін) та «Виявлення» (Мирослав Вайда) — не як реконструкцію, а як жест пам’яті й визнання. У каталозі Туріна називає це «методикою побудови легендарного» — спробою зрозуміти, чому певна робота зберігається в історії, і як з нею можна взаємодіяти сьогодні.

Для Туріни повтор — це не копія, а спосіб зробити видимим те, що продовжує звучати. Його фраза «можливо, це була луна?» апелює до ідеї відлуння як часу, що не минає, а повертається. Симпозіум у такому ключі постає як архів живої пам’яті, де нові втручання активують попередні шари, а повтор стає інструментом теперішнього.

Цей зв’язок відчитується буквально — через лінію як форму взаємодії. Робота «Рівновага» Лісової та Саєнка, прямо перегукується з «Білою стежкою» 2008 року, що перетинала річку, і тепер, відтворена Туріною, знову з’явилася в пейзажі.

2016-й у Могриці — це рік діалогу з минулим, коли ландшафт не лише приймає нові жести, а й повертає до вже зроблених. Це досвід того, як художня традиція продовжується не через імітацію, а через виявлення спільного.