З’ЄДНУЮЧИ ЛАНДШАФТИ
Протягом літа й осені 2024 район Зеєштадт у Відні став експериментальною мистецькою лабораторією для спільноти українських художників і художниць та їхніх австрійських колег, які досліджували концепції ландшафту, міської трансформації, переміщення та дому.
Проєкт «SEE:UA — з’єднуючи ландшафти» (SEE:UA — connecting landscapes) спирався на діалог між практиками мистецтва в публічному просторі Notgalerie у Відні та лендарт практиками симпозіуму «Могриця. Простір покордоння», тимчасово позбавленого доступу до основної локації через повномасштабне російське вторгнення.
Кураторами та кураторками проєкту стали Юрій Єфанов, Наталія Маценко, Клеменс Пул і Райнгольд Ціссер. З червня по листопад 2024 року проєкт «SEE:UA» з’єднував українські й австрійські ландшафти та культурні спільноти і досліджував специфіку Зеєштадту — його трансформацію від первозданної природи до перелогів і полів, далі — до будівельного майданчика і, зрештою, до нового району міста.
Ландшафти Могриці та Зеєштадту мають багато спільного. Обидва перебувають у стані переходу — будівельний майданчик на околиці міста та колишній крейдяний кар’єр на околиці села. У певному сенсі вони обидва знаходяться на межі «цивілізації». Їх поєднує навіть колірна гама: яскрава зелень, прозора вода, білясто-сірі береги. Та якщо ландшафти Зеєштадту безпечні й спокійні, довкола прозорого озера один за одним виростають житлові будинки, дитячі майданчики та кав’ярні, адже останні битви саме тут, під Асперном, були ще за наполеонівських часів, — то Могриця розташована всього за кілька кілометрів від державного кордону України з росією, серед замінованих полів і лісів, під регулярними авіаударами й артобстрілами цивільної інфраструктури з боку росії.
продовження тексту нижче
ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПРОЄКТУ
РОБОТИ
РОБОТИ СОЛІДАРІТІ
Роботи митців і мисткинь розгорталися в цьому діалозі, у його збігах і суперечностях, подібностях і контрастах.
Почесна учасниця SEE:UA, засновниця «Простору покордоння» Ганна Гідора створила роботу «Об’єднуючи оборону» — захисні вали, які водночас слугували застереженням і посланням про необхідність спільних зусиль у захисті спадщини й боротьбі за вільне спільне майбутнє.
Катя Бучацька у «Bring me a Metaphor» («Принесіть мені метафору») «перенесла» вирву від снаряда з Могриці у ландшафт Зеєштадту, ставлячи питання: «Чи можливо передати досвід війни?» — і вчергове переконуючись у неможливості цієї задачі. Та навіть метафора має свою силу, нехай і обмежену.
Наталія Лісова відтворила один з елементів соціальної комунікації з Могриці — «Коло спілкування». Але у Зеєштадті ця робота стала примарним меморіалом, сповненим водночас тепла, ностальгії та болю втрати й неможливості.
Юрій Єфанов також відтворив практику комунікаційних кіл, зібравши учасників проєкту, як колись у Могриці, і запропонувавши їм спробувати порозумітися без слів («Звуки Могриці / Зеєштадту, зокрема людей»).
Єгор Анцигін створив «Ескіз кургану з українського степу», засіяний українськими степовими рослинами, а Люся Іванова ловила у фотопастку «Тварин, що (не) мають тут бути», розмірковуючи про людську експансію та її агресивний вплив на природні ритми й ареали тваринного світу. Разом Люся і Єгор провели іронічний ритуал очищення землі Зеєштадту від негативної енергії та навислих страхів, викочуючи гігантське яйце спільно з місцевими мешканцями та іншими учасниками проєкту.
Клеменс Пул у своїх «Repair Drawings» («Ремонтних кресленнях»), виконаних бітумом на асфальті, рефлексував з приводу спричинених війною руйнувань українських ландшафтів та інфраструктури, і над їхнім безперервним процесом відновлення як проявом стійкості.
Віталій Кохан у роботі «Меморіал. Антимонумент» поєднав ландшафти Зеєштадту при Асперні, де колись точилися наполеонівські битви, та України, де битви тривають і нині. Текстильна форма на легкому каркасі, що надувається вітром, набуває форми пісочного годинника — метафора плинності часу, крихких механізмів пам’ятання історичних подій та тривкості культурної спадщини.
Вікторія Бронза створила камерний та інтимний простір для діалогу між ландшафтами і людьми — блокнот, в якому всі охочі могли лишити нотатки про свій внутрішній ландшафт. Першим записом став щемкий запис самої Вікторії про життя в Харкові під час війни.
Наталія Маценко зробила відеонотатки про зв’язок між водами річки Псел у Могриці й озера в Зеєштадті та задокументувала процес створення монументальної роботи Ганни Гідори.
Австрійські художники та художниці долучилися до діалогу з українськими колегами. Дехто з них рефлексував над Могрицею та станом її ландшафту, навіть ніколи там не бувавши. Один з кураторів проєкту Райнгольд Ціссер створив роботу «Дунайський вальс»: у Зеєштадті з гучномовця лунала мелодія знаменитого вальсу щоразу, коли в Сумській області, де розташована Могриця, вмикався сигнал повітряної тривоги.