ПРОСТІР ПОКОРДОННЯ
Історія могрицького лендарту почалася в 1997 році, коли на околицях села Могриця відбувся симпозіум мистецтва у довкіллі під назвою «Простір покордоння». Назва була обрана не випадково — вона відображала і географічну специфіку місця, і змістовне спрямування ініціативи: перетин сучасного мистецтва та локальної історії, експерименту та традиції, взаємодії людини та природного середовища. Щоб зрозуміти джерела цієї події, варто звернутися до попередніх практик середини 1990-х років.
Передумовою появи симпозіуму стали охтирські симпозіуми раку-кераміки, що відбувалися в 1994–1996 роках з ініціативи художника Григорія Протасова — викладача Сумського училища культури — за участі художниці та викладачки Ганни Гідори, а також за підтримки Сумського художнього музею. Учасники працювали з технікою чорнодимленої кераміки, випалюючи вироби в земляних печах. Процес мав виразну перформативну частину: від збору й підготовки глини до копання печі, розпалювання та підтримування вогню — аж до кульмінаційного моменту, коли піч розбирали, відкриваючи результати спільної праці. Кожен виріб був не лише індивідуальним мистецьким результатом, а й частиною колективної співтворчості.
У цей час сформувалося розуміння художньої дії як форми співіснування у просторі. Ганна Гідора, для якої робота з ландшафтом і спільнотою вже тоді була важливою, продовжила розвивати цю інтенцію. Охтирські симпозіуми припинилися в 1996 році після трагічної загибелі мецената. Однак потреба в такому форматі виявилась очевидною як для організаторів, так і для учасників. Наступного року вона втілилася у новій формі та новому місці — симпозіумі «Простір покордоння».
продовження тексту нижче
Формально це була літня пленерна практика студентів Сумського училища культури. Фактично ж захід об’єднав ширше коло учасників — художників, археологів, краєзнавців, теоретиків мистецтва, дослідників довкілля. Місце проведення обрали інтуїтивно, але водночас осмислено: ландшафт поблизу Могриці — із сіверським городищем, крейдяним кар’єром, луками, пагорбами та річкою Псел — від початку створював багатошаровий контекст для роботи.
Відтоді «Могриця» почала формуватися як міждисциплінарний простір, де перетинаються художні, краєзнавчі та екологічні практики. Попри експерименти з новими художніми формами, 1990-ті роки в історії Могриці були передусім періодом міметичного мистецтва. Це був етап поступового освоєння простору — як фізичного, так і уявного. Студенти та викладачі діяли як спостерігачі й дослідники, поступово заглиблюючись у середовище та формуючи чутливе, усвідомлене ставлення до нього.
На тому етапі художня робота переважно зосереджувалась у межах зображальної парадигми: натурні штудії, живописні й графічні етюди, пейзажні практики. Проте з часом ця орієнтація на репрезентацію поступово змінювалася. Замість фіксації ззовні все частіше відбувалося включення у ландшафт як у простір дії. Зображення втрачало дистанційований статус і «переносилося» з площини паперу безпосередньо на траву, землю, крейду, воду.
Сьогодні, з перспективи часу, ця трансформація видається майже неминучою. Вона постає не як запозичення або наслідування, а як глибинне усвідомлення простору. Могрицький лендарт інтуїтивний, хоча і добре обґрунтований. Учасники симпозіуму, звісно, орієнтувалися в міжнародному мистецькому контексті. Вони знали про практики Річарда Лонга, Роберта Смітсона та інших представників лендарту, але для них важливою стала тяглість проживання цього місця. У цьому послідовному русі — від зображення до взаємодії, від об’єкта до процесу — й криється суть симпозіуму.
Від самого початку симпозіум у Могриці, хоч і виник як самоорганізована ініціатива, мав певну інституційну підтримку. Наприкінці першого пленеру 1997 року до місця проведення приїхали представники Сумського художнього музею та голова сільської ради. Їхня зацікавленість процесом стала підставою для закріплення результатів у вигляді невеликої виставки декоративно-прикладного мистецтва в обласному музеї, а також дала поштовх подальшому розвитку симпозіуму як регулярної мистецької практики.