2017

2017 рік маркував для «Простору покордоння» двадцятиріччя його існування. Тема «Перехрестя часів» позначила одночасно два виміри, у яких на симпозіумі перетиналися часи. З одного боку, йшлося про зустріч сучасного й доісторичного, котра щоразу відбувалася в Могриці через взаємодію творів мистецтва з прадавніми ландшафтами та їхніми археологічними зрізами. З іншого боку — про зустріч часів самого симпозіуму: закумульованих протягом двадцяти ітерацій досвідів, ідей, відкриттів, які поєднувалися з новими сенсами, методами, запитаннями й рефлексіями, що прийшли в проєкт разом з його динамічними трансформаціями.

У роботах, створених на цьому «часовому перехресті», митці проводили символічні межі та вимірювання в ландшафті, невідривно пов’язані з його темпоральністю, як Антон Саєнко («Риска»), Віталій Кохан («Геодезія»), Роксолана Угринюк («Межа») чи Ярослава Майстренко («Межа. Мерехтіння»). Учасники й учасниці рефлексували над історичним минулим крейдяного плато, як Люся Іванова («Пангея»), Ольга й Олександр Залоги («Fish»), Вікторія Калашнікова, Наталія Михайличенко та Віктор Гринько («Хронологія») чи Олексій Малих («Чортів палець» — робота, що зображувала примарний обрис белемніта — мешканця мезозойського моря, котрий повсюдно залишив сліди свого перебування у крейдяній товщі могрицького минулого). Хтось фокусував свої об’єкти, інтервенції чи перформативні дії на плинності часу або на контрасті скороминущості та статики, яким незмінно зустрічає простір Могриці. Це можна було побачити, до прикладу, у Маргарити Журунової та Богдана Локатира («Резервація»), Юрія Вишнякова («Наповнення»), Єгора Анцигіна («Переміщення»). Хтось фіксував роздуми про абстрактне, невловиме, спекулятивне і його зустріч з матеріальною дійсністю в ландшафті, як Віталій Кохан, Богдан Локатир, Люба Малікова, Антон Саєнко та Станіслав Туріна («Абстрактне копання») чи Катя Лібкінд («Бекстейдж фільму про лендарт»).

Міркування про космогонію та біг часу в його астрофізичних масштабах втілила Ганна Гідора в роботі «Сонце в тільці». Вона додала зображення сонця до створеного ще 2014 року спільно з Олегом Коханом монументального «Тельця» на крейдяному схилі. Від моменту створення робота оновлювався з року в рік, залишаючись константою — своєрідним талісманом симпозіуму, спокійним і незворушним свідком змін і мерехтіння світлових днів і років.